Місця, що притягують
Гортати сторінки книги рідного краю цікаво й пізнавально. Ще цікавіше, коли є добре товариство і знаючий провідник, а ним для просвітян став Євген Романишин, який і зініціював це цікаве читання – подорож стежками рідної землі, мандрівку в світ прадавніх леґенд, а може, й правди… Він не лише зініціював цей пізнавальний відпочинок, але й сам возив нас своїм бусом і був за провідника та екскурсовода.
Сонячного суботнього дня франківські просвітяни вирушили на Косівщину – в село Снідавка до давнього місця сили, де в урочищі Терношори розташоване скельне святилище Терношорська Лада, не так давно відкрите науковцями, яке, за словами дослідників, є рукотворним творивом часів фракійського гальштату, тобто десь між ХІІ і VI століттями до народження Христа.
Мандрівників цього дня благословила чудова погода й чекали культурні відкриття, бо часто, шукаючи чогось славного й відомого в далеких світах, не знаємо, що зовсім поруч маємо і для ока приємні краєвиди, і для душі світлі місця, і для пізнання своєї історії й утвердження себе як нації цікаві об’єкти.
Присілок Безульки, водоспад Терношорський Гук, Ворота прориву, урочище Ігрець – ось скільки топонімів стали для нас новими. А ще тут стільки цікавих каменів, подібних на те чи інше – і голова лева, і хтонічний ящур, і велетенська стопа, і антропоморфна фігура вагітної жінки, і безліч інших фігур. І печера, і прохід між скелями, який має магічне значення й, кажуть, очищає людину й наснажує силою. Тут можна і фантазувати без міри, і вивчати все, що створила природа і люди, здогадуватись і вигадувати, для чого ж це все було призначене.
А ще подорожі цікаві зустрічами, розмовами й досвідом. Зупинившись на обід, там же, на присілку, ми зустріли стареньку Катерину Шкрібляк, яка радо годилась на бесіду. Їй уже Бог дав дев’яносто літ прожити при світлій пам’яті. Мешкає сама, бо діти на роботі в світах, ходить в село до церкви чи в крамницю (а то не так і близько) пішки, сама собі в товаристві кота пробуває сонячні й холодні дні й каже, що краще, як тут, нема ніде й нікуди вона не хоче виїжджати зі своєї світлої самоти. Але яка ж тут самота – такий чудовий світ навколо.
Познайомились із мандрівниками з Вінниччини, які в наші Карпати їздять чи не частіше за нас – от щойно зійшли з Говерли (а цього року то не перша їхня подорож) і хтось їм сказав про Терношорську Ладу, тож вони й приїхали. Пан Євген одразу зав’язав з ними бесіду, розповів про «Просвіту», обмінялись контактами. Бо так має творитись наше українське середовище – на спільній справі, на взаємодопомозі й взаємообміні. За давніми принципами – свій до свого… і в єдності – сила…
Дорогою назад відвідали привітне подружжя Сандуляків, яке вирощує кіз і виготовляє корисні сири. А господиня цього світлого дому, лікар пані Люба, ще й творить надзвичайно красиві ляльки-мотанки і вчить цього інших, щоб не зникала традиція, не вмирала пам’ять. Про своє життя, родину, працю і творчість розповіла вона просвітянам, і, як годиться, в наших людей, щиро гостила незнайомих мандрівників, і всі ми, щойно ступивши на ошатне обійстя, стали близькими, наче до родини завітали в гості.
Заїжджали ми і в дерев’яну церкву Благовіщення Пречистої Діви Марії біля Коломиї з XVI століття (а такі святині за останні роки одна за одною зникають у полум’ї недбалості чи чиєїсь ворожості до нашої історії). Минали і маєток святого Миколая, мали намір завітати й туди, але за браком часу не вдалось нам це, та ще й не сезон. А ще… за вікном автомобіля, наче у фільмі, змінювались картинки – села, церкви, природні дивовижі… Якби ж знати все, чим багатий наш край. Та, здається, життя б не вистачило, щоб усе об’їхати й побачити, не кажучи вже ознайомитись і вивчити.
Після подоланих за день кілометрів можна зробити висновок: такі подорожі наснажують на подальшу працю й життя, підтримують горіння душі, дають силу творити, спонукають до подальшого пізнання. Але найголовніше – вчать жити небайдужо, любити свою землю, думати, аналізувати, ділитися знаннями і любов’ю з іншими, виростати з кореня роду і неодмінно – приносити плоди.
Ірина Шумада
