Випробування українського духу
Марія ГУЦОЛ: Позиція «Просвіти» в російсько-українській війні –кожен на своєму місці прагне наблизити перемогу над рашистами
Так вийшло, що це інтерв’ю із заступницею завідувача, доценткою кафедри мовознавства Івано-Франківського національного медичного університету, головою міського об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Марією ГУЦОЛ мені довелося брати двічі – ще в мирний час і вже після початку повномасштабної війни, розв’язаної путінською росією супроти України. Звісно, хотілося почути думки пані Марії про те, якими вона разом з іншими активістами об’єднання бачить роль і місце цієї найстарішої патріотичної громадської організації у всенародній боротьбі з одвічним ворогом українців, як просвітяни практичними справами допомагають нашим військовим та вимушеним переселенцям.
– Пані Маріє, я перед першою нашою розмовою мав нагоду прочитати кілька Ваших віршів. Знаєте, в одному з них різонули душу такі рядки: «Кажуть, справедливість вкрита трупами, і живої правди не знайти». А нині, коли фактично відбувається ескалація розв‘язаної Кремлем ще вісім років тому війни супроти України, враз угледів філософський, навіть, сказав би, прогностичний зміст у тих двох Ваших поетичних рядках, хоча вірш не про війну, а про філософію життя людини, котра якраз повинна боротися за верховенство в ньому правди і справедливості. Коли прийшли до Вас ці рядки, що їх за великим рахунком можна сприйняти і як якесь містичне передбачення розвитку тривалого російсько-українського збройного протистояння?
– Цей вірш я написала у 2018-му, наступного року дописала – на той час уже кілька років московити вели війну проти України на її східних рубежах. Він справді має немовби дві змістові площини. У першій ідеться про круту й тернисту стежку, яка не одному із нас випадає в житті. Людина думає собі: от підніметься на ще один пагорб, а після спуску вниз відкриється для неї рівний битий шлях. Проте зазвичай так не буває – ще не один пагорб чекає людину на призначеній їй Господом земній дорозі. У другій змістовій площині вірша ця метафора – дорога долі – екстраполюється вже на весь наш багатостраждальний український народ. Протягом усієї своєї історії жодної вагомої цілі йому не вдалося досягти безкровно. Хоч у 1991 році Україна здобула омріяну незалежність мирним шляхом, але її нам і далі доводиться виборювати ціною великої крові. Згадаймо події Революції Гідності на столичному Майдані, Героїв Небесної Сотні, а після того розпочалася російсько-українська війна. Саме у 2014-му перед усіма нами постала дилема: ми або мали піддатися ворогу, або ж відстояти своє право називатися українцями. Певна річ, обрали другий шлях. А нині, образно кажучи, у Дніпро, Чорне й Азовське моря вже ріками стікає кров. Не тільки свята для нас у праведній боротьбі кров наших бійців, але й значно більшою мірою – зловорожа. Героїчні оборонці української землі дають таку відсіч рашистським окупантам, яка їм не могла приснитися і в жахкому сні.
Позиція «Просвіти» у цій справді народно-визвольній війні українців проти московії – як завжди, патріотична й усвідомлено громадянська: кожен із нас на своєму місці прагне наближати перемогу над ворогом. Молодші просвітяни, призвані до ЗСУ й Національної гвардії, і добровольці в складі формувань територіальної оборони безпосередньо беруть участь у боях з московитською ордою. Ми з відповідальним секретарем міського об’єднання Наталією Синицею, Марією Турчин, іншими активістами у ці дні постійно працюємо в обласному Народному домі «Просвіта». Разом зі студентами ІФНМУ організовуємо сортування й пакування зібраної на Івано-Франківщині гуманітарної медичної допомоги для відправлення її нашим військовим на передову і цивільному населенню, яке ще залишається в зонах бойових дій. У НД «Просвіта» шиють необхідні для воїнів речі. Тут же приймають внутрішньо переміщених осіб із різних регіонів України й допомагають їм знайти помешкання для проживання в часі війни. Облаштували в одному із приміщень і невелику тимчасову кухню, де жінки готують страви для волонтерів та переселенців. Про ті конкретні справи задля наближення перемоги України над рашистським агресором, які в ці дні члени нашого товариства й усі небайдужі до потреб військових та переселенців франківці роблять в будинку обласної «Просвіти», я розповіла в її газеті «Галицька Просвіта».
– Ми всі сьогодні маємо зібрати воєдино, в кулак свій дух, силу волі, громадянську мужність, рішучість, життєвий гарт. Пані Маріє, знаю, що родом Ви з Городенківщини. Як закладалися і формувалися у Вас якості української патріотки, християнські й загальнолюдські моральні цінності?
– Мені від самих дитячих літ пощастило – дівчинкою мене оповивали любов і ласка рідних. Ще коли була жива моя бабця по татові Катруся і я згоряла від нетерпіння ліпити разом з нею вареники, то вона з ніжністю в голосі казала: «Соловейку, зачекай, ще наробишся. Краще ти розкажи мені вірш, прочитай казку. А потім ліпитимеш вареники – у тебе в житті буде їх ще багато…». Бабуся Катерина, і дідусь Василь добре знали, що таке УПА, як ця народна армія боролася за волю України, а місцеве населення їй всіляко допомагало, і про це мені багато розповідали. А друга бабуся Марія мала важку долю – поховала трьох дітей, потім ще й чоловіка. Це була, певно, свята при житті людина, бо вона ніколи не сварилася. Щоразу, коли ми приходили в гості, на нас, хоча ми й казали, що не голодні, вже чекали чи то вареники, чи пампушки. Таке саме щедре частування повторюється і нині, коли я з чоловіком Олександром, за фахом інженером-хіміком, і сином Богданом приїжджаємо в село до моїх – слава Богу, ще живих – батьків (Олександрові вже померли). Бо така традиція передається в нашій родині з покоління в покоління. А ще запам’яталося мені змалку, що мали ми і добрих сусідів. Ті сусіди, ближчі і дальші, під час моїх приїздів до рідного Корнева ступають з обійсть на дорогу, щоби привітатися зі мною, засипають запитаннями про моє життя-буття.
– Ви за фахом – викладач-перекладач з німецької мови, здобули його у Київському державному лінгвістичному університеті. Мабуть, не просто було Вам, дівчині із сільської «глибинки», стати студенткою цього престижного столичного вишу, чимало випускників якого нині працюють перекладачами в українських посольствах у різних країнах світу?
– Я успішно склала вступні іспити до цього вишу з гуманітарних дисциплін, зокрема з німецької мови, яку допомагали мені опанувати на пристойному як для абітурієнта рівні вчителі Корнівської неповної середньої і Чернелицької середньої шкіл – добрі знавці іноземної мови. Власне, коли була студенткою, то почула, що до мене в лінгвістичному університеті на спеціальності «німецька мова» взагалі не навчався ніхто з Івано-Франківщини та й після мене так само жоден прикарпатець не вступив на цю спеціальність, лише одна дівчина із Тисмениці – на англійську мову.
– А як складалася Ваша трудова біографія після лінгвістичного університету?
– Мала цікаві пропозиції попрацювати за кордоном, проте життєві обставини змусили мене відмовитися від них. Але я й дотепер не шкодую за цим. Повернулася в Україну, вийшла заміж. У нас з Олександром народився син Богдан. Він, до речі, вже дорослий хлопець, після закінчення ІФНМУ працює лікарем-інтерном у хірургічному відділенні міської клінічної лікарні №1. Богдан – моя гордість, найбільше моє досягнення в житті. Одним із найбільших скарбів нашої родини називають свого внука бабуся Анастасія і дідусь Іван Федорів із Корнева – мої батьки.
По закінченні ж у 1995 р. факультету романо-германської філології столичного вишу я приїхала до Івано-Франківська, куди мене направили на роботу. Працювала на кафедрі документо- та правознавства тодішнього інституту нафти і газу викладачем німецької мови, а невдовзі, оскільки зарплата у виші була невеликою, влаштувалася за сумісництвом учителькою німецької мови і в 7-й школі. Пізніше мене запросили ще й вести гурток Малої академії наук з німецької мови. На заняття цього гуртка, що діяв при 18-й школі, приходили учні з усього міста і писали під моїм керівництвом німецькою мовою свої наукові роботи. Це були дослідження історичної тематики. Отоді я постановила для себе, що маю глибше пізнати минувшину Станиславова – нині Івано-Франківська. Саме в процесі вивчення її відчула себе франківкою.
– Прочитав у Вашій біографії, що з 1 вересня 2001 р. Ви, пані Маріє, почали працювати викладачем кафедри мовознавства в тодішньому медичному інституті. Чим Вас, філолога за фахом, привабив виш, який готує лікарів?
– Можу так з певністю сказати, що на роботу в медінституті не я сама влаштувалась, а «мене влаштували», запросивши влитися у свій професорсько-викладацький колектив. І цей виш став для мене домом і родиною. Принагідно спростую поширене уявлення, ніби керівництво нинішнього медуніверситету – то все посадовці строгі, амбітні, до них не доступишся. Насправді це люди доброзичливі, потужні науковці, хороші лікарі. Це стосується і теперішнього ректора вишу академіка Миколи Рожка, його першої заступниці Ганни Ерстенюк, інших заступників, деканів факультетів, завідувачів кафедр. Утім, як кажуть галичани, «ще такий ся не вродив, аби всім догодив». Зрештою, немає і такої людини, яка була б досконалою в усіх відношеннях.
– Чи тема Вашої дисертації на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук була якось пов‘язана зі специфікою Вашої нової роботи? Скажімо, з тим, як правильно перекладати термінологію різних напрямів медицини з іноземних мов на українську і навпаки, адже й рецепти ліків для хворого лікар має писати латиною?
– Ні, тема моєї кандидатської дисертації стосувалася українського літературознавства і звучала так: «Рецепція традиційних образів і сюжетів в українській драматургії кінця ХХ – початку ХХІ століть», її я захистила 2015-го в спеціалізованій Вченій раді при Київському університеті ім. Бориса Грінченка. Хоча я за фахом викладач-перекладач з іноземної мови, але й українську мову і літературу ми ґрунтовно вивчали в лінгвістичному університеті на перших трьох курсах. Узятися за таке наукове дослідження було моєю давньою, ще зі студентських років, мрією.
– А тему докторської дисертації Ви вже сформулювали для себе?
– Якщо внутрішньо переконаю себе в необхідності осилити і докторську, яка вимагає значно більших, ніж при підготовці кандидатської дисертації, затрат інтелектуальної й фізичної енергії та часу (а я вже й так маю вчений ступінь не тільки кандидата філологічних наук, а й доктора філософії), то, думаю, і далі об’єктом мого дослідження буде драматургія. Тому що наше життя – це драматургія, це театр, а ми в ньому актори, кожен із яких грає свою роль. А те, яка кому призначена, пише Господь на небі.
– Наскільки, на Ваш погляд, рівню і якості підготовки спеціалістів у медуніверситеті, коли вони починають працювати самостійно, можуть довіряти їхні колеги по лікувальному закладу і, певна річ, пацієнти?
– Я б сказала, що зі стін ІФНМУ виходять спеціалісти досить високого рівня. У нас хлопці й дівчата, котрі спеціалізуються, скажімо, на хірургії, вже на шостому курсі оперують пацієнтів і навіть мають патенти на винаходи в медичній галузі. Наші студенти не ліниві. У медуніверситеті здобувають фахову освіту лише ті, хто готовий і вміє дуже багато вчитися, щодня безперестанку засвоювати знання з тієї чи іншої лікарської спеціальності. Опріч того, наші студенти всебічно розвинені. Вони можуть писати наукові роботи не тільки українською, а й іноземними мовами. Вони також пишуть і гарно декламують вірші, уміють співати й танцювати…
– От про Ваш, викладача, підхід до студентів хотілося б почути. Він має якісь особливості? Схоже, що Ви, пані Маріє, володієте дивовижною здатністю контактувати з дівчатами й хлопцями, залучати їх до різних культурних і просвітницьких заходів, зокрема не раз організовували їхні виступи з концертними номерами як у самому виші, так і в Народному домі «Просвіта».
– Я викладаю латинську мову. Маю навчити майбутніх лікарів розуміти й самим писати нею не тільки рецепти ліків для пацієнтів, а й діагнози захворювань, що належать до терапії, хірургії, урології – всієї сукупності медичних дисциплін. Незалежно від того, які оцінки виставляю своїм студентам на практичних заняттях і на модулях, я не ділю їх на кращих і гірших – не дозволяю собі цього ось із яких міркувань. Для своїх батьків вони попри все завжди будуть найкращими. Припускаю і таке, що студент може успішно вчитися протягом року, а от на іспиті від хвилювання помилитися, відповідаючи на запитання екзаменатора. Повторюся, наш університет я б назвала надважким для студентів – саме в плані опанування ними знань і практичних навиків з медичних дисциплін.
Контактую ж я зі студентами не лише під час лекцій і практичних занять. Про дівчат і хлопців, які сидять у мене на парі, стараюся на перерві у невимушених розмовах дізнатися якнайбільше – звідки і з яких родин вони походять, чим займаються на дозвіллі, які у них захоплення. І з’ясовую для себе: серед цих молодих людей є немало дуже обдарованих, зацікавлених у тому, щоб подарувати своє мистецтво – вокальне, танцювальне – глядацькій аудиторії. То була їхня ініціатива, яку я підтримала, – дати концерт в обласному Народному домі «Просвіта», потім ще не раз майбутні лікарі тут виступали, зриваючи оплески зали. Я не тільки їхня викладачка, але й голова первинного просвітянського осередку ІФНМУ. Написала вже понад сотню сценаріїв культурно-просвітницьких заходів, приурочених до державних і великих християнських свят, до ювілеїв і річниць борців за волю України, наших духовних світочів.
– То Ви досі очолюєте ще й університетський осередок «Просвіти» попри те, що позаторік у липні Вас обрали головою міського об’єднання товариства?
– Все через те, що затягнулася пандемія коронавірусу і ми не могли провести збори просвітян вишу. Але я охоче передам комусь молодшому свою громадську посаду голови університетського осередку «Просвіти», який очолюю ще із жовтня 2011 р.
– І посада голови міського об‘єднання товариства так само громадська, але вельми авторитетна. Ви замінили на ній відомого громадсько-культурного діяча, професора ІФНТУНГ, доктора технічних наук, академіка Василя Бойка, який очолював це об‘єднання від його створення у жовтні 1992-го аж до свого відходу у вічність у червні 2020 року. Хто ознайомлювався з історією «Просвіти», заснованої у грудні 1868 р. у Львові, той, напевно, не міг пропустити повз увагу відомості про плідну діяльність у цьому товаристві жінок, які брали на себе роль його берегинь. Чи Ви, пані Маріє, готові відігравати таку роль як очільниця міської «Просвіти»?
– Образ берегині нашого патріотичного товариства імені Тараса Шевченка уявляється мені таким: це жінка вже десь 70-80-річного віку з великим життєвим досвідом за плечима, у внутрішній суті якої немає чогось стороннього, наносного і яка не припускається помилок, бо впродовж усього свого життя активно працювала у «Просвіті» і її суспільну значущість осягнула душею і розумом. Вона достеменно знає, яких цілей у діяльності товариства хотіла б домогтися разом зі своїми однодумцями, як зберегти все найцінніше із духовної і мистецької спадщини українського народу. Тож я, чий просвітянський «стаж» налічує лише кільканадцять років, ще просто не можу вважати себе берегинею нашого товариства.
– Тоді поставлю запитання в жартівливій формі: Ви, пані Маріє, вважаєте, що Вам потрібно ще як мінімум два десятиліття активно попрацювати в цій найстарішій українській громадській організації, щоб зачислити себе до берегинь «Просвіти»?
– Для цього мені потрібно ще дуже багато зробити. Це дуже серйозне й відповідальне завдання, здійснити яке, зрештою, одній людині не під силу. Той, кого обрали на посаду керівника громадської організації, має повсякденно відчувати за своїми плечима потужний тил, який власне і працює на її репутацію. Такий тил у мене має бути і на основній роботі, і в родині. Зважте також на те, що не всі можуть бути керівниками. Учасники позачергової конференції обрали не тільки мене головою міської «Просвіти», але і її правління, члени якого несуть на своїх плечах основний тягар просвітницької роботи серед населення міста, а тепер – і всієї Івано-Франківської міської територіальної громади. І я як голова звітую про зроблене передовсім правлінню. Ясна річ, всіляко сприяю просвітянським активістам в організації тих чи інших масових заходів, а нерідко й сама організовую і веду їх.
– Що для Вас у житті значить «Просвіта»?
– Вона є оберегом усього того, чим пишаються українці, – нашої мови, прапора, герба, гімну, звичаїв, обрядів, традицій. Бачу неоціненну роль «Просвіти» у пропагуванні й прищепленні нашим співгромадянам, насамперед молоді, пошанівку до всього українського, у кристалізації національної ідеї, а це, на мій погляд, не якась одномоментна дія, а процес перманентний, що враховує суспільно-політичні зміни. Бачу нашу національну ідею самобутньою, яку не порівняти з тими, що виробили для себе й керуються у своєму повсякденні інші народи. Це власне є завданням нашої громадської організації на нинішній час і на ближчу перспективу. У ці дні й тижні ескалації московією збройного протистояння з Україною просвітяни міста вбачають свою мету передовсім у тому, щоб підтримувати словом і ділом патріотичний дух як наших бійців на фронті, так і цивільного населення, зокрема й переселенців із зон бойових дій.
Упродовж восьми років наша агресивна північно-східна сусідка вела війну супроти України на її східних рубежах, а це довше, ніж Друга світова. Ще у 2014-му, з початком цієї війни, українці чітко визначились: нам не потрібен такий «старший брат», який хотів би, щоб український народ був його слухняним васалом, підпорядковувся йому, як за часів СССР. І всі ці вісім років на лінії розмежування проросійські найманці з території так званих ДНР і ЛНР постійно обстрілювали наші військові підрозділи, які часом відповідали їм вогнем, але не більше – дотримувалися вказівок керівництва держави, щоб не розгортати ширших бойових дій, хоча противник постійно порушував досягнуті домовленості про перемир’я. Протягом усього цього часу ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка постійно зверталося до очільників держави з далеко не риторичним запитанням: «То доки ще свистітимуть кулі над головами наших бійців на сході України, доки ще терористи вбиватимуть і ранитимуть їх, поповнюючи багаточисельний підсумок жертв російської агресії?». А тепер московія здійснила неспровоковане й віроломне повномасштабне вторгнення на територію України. В цій ситуації позиція міського об’єднання товариства чітка й однозначна, воно звертається до франківців: усі ставаймо до боротьби з путінською ордою, за волю й незалежність нашої Вітчизни! Гасло «Україна – понад усе!» має бути в єстві – в серці й розумі – кожного із нас.
– Попри воєнний час, вітаю Вас, пані Маріє, і всіх просвітян міста й області, а також наших земляків, які проживають за кордоном, зі 145-річчям пам’ятної події – навесні 1877 р. в тодішньому Станиславові було засновано філію товариства «Просвіта».
– А я, своєю чергою, хочу щиро подякувати за мужність і високу громадянську свідомість нашим воїнам, волонтерам, усім патріотам, кому не байдужа доля України, яка вже два місяці дає рішучу відсіч окупанту. Тяжкі випробування війною вимагають від нас усіх згуртованості й організованості. І члени міської «Просвіти» беруть активну участь у волонтерських і політичних акціях, кожен її осередок став частинкою народного спротиву рашистам. Тож хай у ці буремні дні боротьби українців за правду і справедливість, свою гідність, свободу і державність множиться наша спільна віра в українську націю. Працюймо у «Просвіті» і для «Просвіти», у цій щоденній праці виховуймо в собі високе почуття відповідальності за Українську державу. У збройному протистоянні ворогу маємо надіятись лише на Божу поміч і власні сили. Слава Україні! Героям слава!
Розмовляв Іван ГАВРИЛОВИЧ.
