ПОНАД СИВИМ ДНІПРОМ НЕСЛИ ДОМОВИНУ ШЕВЧЕНКА

«Батько Тарас їде до своєї господи, – мовив художник Честахівський, коли навесні 1861 року останки Кобзаря вийняли з могили на Смоленському кладовищі, накривши червоною китайкою. Повезли в Україну. Проводжати Батька їхав ще Олександр Лазаревський. Та хіба вони були вдвох? Як часто виривалось у Честахівського: – Сашко, Сашко, коли б Тарас Григорович устав та подивився! Хіба можливо було все змалювати і записати, як народ виходив назустріч дорогій труні. Як зупиняли, говорили сердечні слова. Після Москви труну везли коні, і від села до села, від міста до міста проводжали люди…І нині там і ліс, і ліс, і поле. І синії гори за Дніпром, сам Бог витає над селом, – писав Т. Шевченко. Канівський панотець Гнат Мацкевич. Проводжаючи постав останню дорогу. Уподібнював Чернечу гору Голгофі, а Канів – Єрусалиму. Відомий майстер романтичного пейзажу киянин Ілля Штільман одну із своїх найкращих робіт назвав «Канівські Карпати. Тарасова гора».І тепер, як і щороку, в знак цієї події з ініціативи обласної «Просвіти» ми зібралися біля пам’ятника Т. Шевченка в нашому місті. Отці відправили панахиду. Виступили заступниця голови обласної «Просвіти», голова міської Просвіти Марія Гуцол, директор навчально-методичного центру культури і туризму Прикарпаття Світлана Панько, переможець міського Шевченківського конкурсу Уляна Карук, хори «Золота заграва» Центру культури і мистецтв Івано-Франківської територіальної громади, керівник Богдан Парумба «Бескид» обласного Товариства «Лемківщна» (керівник Олена Поглод), «Берегиня» Союзу українок (голова Оксана Ковальчук).І всі разом заспівали «Заповіт», уявляючи собі, як то було багато років тому, як на стражденних руках понад сивим Дніпром Україна несла домовину. Пригадалися Шевченківські слова:Кати знущаються над нами,А правда наша п’яна спить,Коли вона прокинеться?Коли одпочитиЛяжеш, Боже, утомлений?І нам даси жити.