ДОСИТЬ БУЛО ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ, ЩОБ УРЯТУВАТИ ЦІЛУ НАЦІЮ
Скільки тих шляхів пройшов Тарас. А оце був вже останній, неминучий.Батько Тарас їде до своєї господи, – мовив художник Честахівський, коли навесні труну вийняли з могили на Смоленському кладовищі, накривши червоною китайкою. Повезли на Україну. Дивіться ж, хлопці, дивіться, – крізь сльози мовив Михайло Лазаревський. На вас поклалися. Проводжати Батька Тараса їхав Олександр Лазаревский та Григорій Честахівський. Та хіба вони були вдвох? Як часто виривалось у Честахівського: – Сашко, Сашко, коли б Тарас Григорович устав та подивився!
Грицько, ти замальовуй і записуй усе, що можеш. Хіба можливо було все замалювати і записати, як народ виходив назустріч дорогій труні. Як зупиняли, говорили сердечні слова. Після Москви труну везли коні, і від села до села, від міста до міста проводжали люди…
З тих пір пройшло 158 років. І нині «А там і ліс, і ліс, і поле, І синії гори за Дніпром, Сам Бог витає над селом, – писав Т. Шевченко. Тут на Канівському Подніпров’ї настільки неповторно і природно поєдналися основні стихії землі – і «лани широкополі, і Дніпро, і кручі», що перед нами ніби відкрився «рай на землі».
Від зустрічі з такою красою усе людське єство наповнюється позитивною енергією та любов’ю, і стає зрозумілим чому канівський панотець Гнат Мацкевич, проводжаючи 1861 року Шевченка в останню дорогу, уподібнював Чернечу гору Голгофі, а Канів – Єрусалиму. І через сто років відомий майстер романтичного пейзажу киянин Ілля Штільман одну із своїх найкращих робіт назвав «Канівські Карпати. Тарасова гора», а львів’янин Євген Манишин дорогу до Шевченкового меморіалу – сходженням «До світла».
В ці дні річниці перепоховання нашого генія ми мали щасливу нагоду піднятись на Чернечу гору і поклонитись великому сину українського народу. Делегації за делегаціями з різних областей України та й з-за кордону прибували цілий день, щоб запричаститись тим патріотичним духом невмирущої слави Тараса Шевченка. Ми були єдині від Івано-Франківщини.
Серед нас були лікарі, вчителі, журналісти, священики, студенти, митці, підприємці, інженери, працівники різних сфер діяльності, кому дороге це ім’я.
Серед них і дев’яностооднорічний керівник народної чоловічої хорової капели «Червона калина» Володимир Зварун, який часто колись їздив виступати з капелою у Будинку культури міста Канева та кланятись цьому святому місцю для кожного українця. Не зраджує він своїх традицій і тепер, будучи вже в такому поважному віці. Більшість з нас тут побувало вперше.
І якби не наш мер міста Руслан Марцінків, нам би не вдалось здійснити свою мрію, який забезпечив нас комфортабельним автобусом вищого класу.
Поки їхали кожен з нас п’ятдесят осіб розповідав, хто є для нього Шевченко, читали його вірші, співали на його твори пісні.
А вже там в числі перших після Черкаської народної хорової капели біля підніжжя пам’ятника ми мали можливість показати своє мистецтво.
Тематичною була програма, яку тут дуже добре сприйняли молодіжного хору з Івано-Франківська «Осанна» (кер. Любов Терлецька), солістки Центрального народного дому Лесі Мельник, фольклорно-етнографічного гурту ОО «Жіноча громада» «Пшеничне перевесло», яким вона теж керує. Майстерно прочитала виступ Василя Стефаника на Шевченківському святі у 1910 році Поліна Дідух. І всі разом заспівали «Заповіт», уявляючи собі як то було багато років тому. Як на стражденних руках понад сивим Дніпром Україна несла домовину. І пригадалися Шевченкові слова:
Кати знущаються над нами,
А правда наша п’яна спить,
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, Боже, утомлений?
І нам даси жити.
І знову ведемо боротьбу за рідну мову, за яку тут зовсім недалеко від пам’ятника Шевченка спалив себе у 1978 році наш краянин Олекса Гірник. Біля цього місця ми зустріли вчителя з Луганщини, який добре його знав і дав нам листівки з його гаслами проти російської окупації і русифікації українського народу. В останньому листі, який нам передали, до своєї дружини Кароліни Олекса він написав «Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то слово Шевченка, а я його тільки учень і виконавець.
Та щось не дуже спішать до Шевченка наші високопосадовці, хоч ніхто не розганяє як колись За словами працівників Шевченківського національного заповідника із всіх Президентів сюди часто навідувався, як не дивно, Віктор Янукович. Тож при ньому відремонтовано музей Шевченка, реставровано поставлено пам’ятник, зроблені нові сходи, впорядковано територію.
Як писав Рене Депестр «Шевченко з його сонячним темпераментом – це такий вогонь, який кидає свої відблиски на всі народи, що борються за справедливість і красу.
Треба ширше відчиняти всі двері поетичному вітру Шевченка, що лине з берегів Дніпра. «Робім це всі, тоді краще житимемо».
Михайлина Боднар, організатор поїздки. Івано-Франківськ
