140 років з дня народження Марійки Підгірянки
Білі Ослави назавжди залишилися на літературній мапі України. Окрім власної слави долучили ще й славу Марійки Підгірянки, а, отже, цілком оправдали свою давню славу яка нову славу любить.
Народилася 29 березня 1881 року під іменем Марія, донька Омеляна, Ленерт.
29 березня 2021 виповняється 140 років її безсмертній душі.
Життя прожила довге і цікаве. Прожила два життя: своє приватне і друге — творче. Через творче залишилася в історії літератури назавжди. Не сягала вершин творчості і слави Лесі Українки, але своє місце в літературі відвоювала і заслужено отримала.
Тепер є пам’ятники їй, зокрема, в рідних Ославах. Є премія обласного об’єднання «Просвіти її імені. А, головне, її книжки, її творчість яку пізнають учні в школах і не тільки.
Ой, з гори, з Верховини дує вітер, дує —
Чогось в мене, моя нене, серденько банує.
Дзелень-дзелень! Дзелень-дзелень!
То направду вона чує дзвінок чи причувається? Це її кличе шкільний дзвінок? Не може бути, бо вона вже зав’язала з вчителюванням. Сорок років віддала вчительській праці. Як закінчила Львівську вчительську семінарію в свої двадцять років так десятиліття свого життя віддала навчанню школярів. Спочатку вчила перших своїх учнів. Вони виростали і приводили до неї, до школи вже власних дітей. А відтак онуків проводжали до школи. І так змінювалися покоління її учнів. Одне наступало на п’яти іншому.
Любила свою працю. Не шкодувала сил, здоров’я, наснаги, щоби навчити дітей читати, писати, рахунків, малювання, співів. Вчила любити рідний край, свою Україну, яка тоді не було сама собою.
Дитинство. Воно — це весна. Шаленство білоцвіття садів на тлі зелених Карпат. Сонце яскраве, лагідне, приємне. Луги, зарінки всіяні сонячними зайчиками кульбабок. Біля потічка жовтоцвіт, як промінчики сонця, що дуже щедро ділиться із землею своєю радістю від приходу весни.
Маленька… Так, вона ще така маленька дівчинка, яка довіряє світові, а світ їй, дитині. Любить природу, особливо гори, ліси на них. Любов ця від батька-поляка, Омеляна Ленерта, за фахом лісівника. Не раз брав її до лісу, щоб розкрити перед нею неймовірну красу таємниць, де бродять дикі звірі: рисі, лисиці, вовки, олені, ведмеді, зайчики і білочки. І пахне грибами, що причаїлися в травах.
Дитинство — це рай людського буття. Ти гуляєш безпечно в садах Едему, де так багато спокус краси і ці спокуси не становлять гріха, адже Бог прощає багато чого дитині. Нехай, вона вчиться пізнавати цінності життя, Наб’є собі гуль цього осягнення таємниць оточуючого середовища, яке просто наступає на дитину і вона аж розгублюється. Але в цьому раю було Боже слово, багато слів, які вона хотіла пізнати, взяти їх, по-своєму засвоїти і перетворити в інші смисли.
Вже була в літературі молода Леся Українка, на десять років старша за неї. Мала літературне ім’я, писати почала з дев’яти літ. Ось зразок для неї справжньої жінки і поетеси, яка з малої визначила себе і свою роль в суспільстві.
Та ще кажуть, що із здоров’ям у неї далеко не все гаразд. Складати слова у милозвучні рядки стало для неї найкращим заняттям. Папір, олівець перед нею, в її руках починають творити дивнії дива. Це так гарно, так надзвичайно цікаво. Наче вишиває і на полотні постають кольорові узори краси. Їй не треба було ховатись від когось, як малому Тарасові Шевченкові. Ніхто з домашніх їй не забороняв писати. Їй сприяли в навчанні, допомагали, як могли, щоб їхня донька Марійка стала тим, ким сама захотіла. А вибрала для себе шлях сільської вчительки. Шлях, яким йшли чимало доньок дрібної галицької інтелігенції. Окремі з них, як от Уляна Кравченко, яка добре зналася із самим Іваном Франком, була вчителькою і писала твори літератури. Так само писали Ольга Рожкевич, перша любов Франка і її сестра Анна. Їх вона і наслідуватиме, хоч суспільність не надто заохочує жінку до цього. Шлях до осягнення вчительської професії лежав через Львівську вчительську семінарію.
Львів таке велике місто, що все інше блідне перед ним. Аж страшно. Тут можна загубитися серед великої кількості людей. Як у мурашнику, де рух і рух, де одні снують серед інших. Якось дала собі раду, знайшла, що хотіла і зробила, як хотіла. Склала екстерном іспити в семінарії. Роки навчання пролетіли швидко як весни пролітають.
В 1900 році стала вчителькою — мрія збулася і тепер вона матиме улюблену працю. Ще недавно вчилася в Коломийській гімназії. Тут, де перед нею були учнями сам Василь Стефаник, сам Лесь Мартович. Це для неї честь і гордість, а, головне, добра школа навчання і життя. Львів вразив і викликав сумління в душі Марійки. Він був великий, загадковий, людний. Викликав розгубленість і загубленість серед цього тлуму людей, осель, коней, візків, карет, вагонів. Постійний рух і шум.
Знала Коломию, пізнала трохи Станіславів, але це були скромні, затишні міста. Що вже говорити про її тихі і мирні Білі Ослави, де так спокійно і легко. Але до всього звикаєш, хоча можеш і не зовсім сприймати, як своє. Приміряєшся і приміряєшся.
Все пройшло, як навесні цвіт у садах. Відцвіло і далі пішло. Семінарію закінчено, диплом про матуру на руках і вона вчителька з правами. Вперед до роботи. Улюбленої праці, бо дітей любила. Недаремно почала ще з тринадцяти років мережами папір у зошитах. Доганяла Лесю в її творчості. Так, вона не доганяє її потужністю таланту, але має власний.
…Радість і страх — два суперечливих відчуття переповнювали Марійку, а віднині вже Марію Омелянівну, а ще паню вчительку. Професорку, як інакше кликали шкільних вчителів. Калатає дзвіночок чи серце її калатає в такт звукам металу? Взяти себе в руки і постати перед своїм першим в житті класом статечною і… усміхненою.
— Добрий день, дітки!
— Добрий де-е-нь! — розтягують учні вітання, як гармошку.
І так розпочинається її, Марії Омелянівни вчительська дорога в сорок років.
Будуть різні міста, села, більші, менші. Школи маленькі і великі, але всюди класи молодші, діти маленькі і трохи більшенькі, з першого до третього. І всі довірливі, всі цікаві, хочуть вчитися, люблять вчительку, їй довіряються як рідній мамі. Вона і заміняє їм маму і тата, вихователям і наставницю. Дає їм шкільну науку і перші науки життя.
Зараз життя в неї змінилася. Останній робочий рік у школі — сорок перший. Це вже воєнний час, другий рік в Європі війна. Німеччина підкорила Річ Посполиту, Чехію, Францію, інші країни. Галичину «визволила» Червона Армія і вона в складі Західної України ввійшла до СРСР. І школа стала радянською, комуністичною. Ні, вона цієї школи, ані ця школа не потребують одна одної. Вони різні за своїм духом. Вона не просто вчителька, а ще й поетеса, яка писала українські патріотичні вірші. А це явно не до шмиги радянській шкільній системі. Тут треба вчити дітей любити Лєніна, Сталіна, партію, «братній» московський народ.
Ні і ні, вони не домовляться, Марійка Підгірянка і нова влада. Краще вона піде на пенсію. Має шістдесят років і з неї досить. Вона не готова прогинатися перед будь-ким, а тим паче перед чужою, окупаційною владою.
Сорок перший став фатальним роком в житті і її власному і для СРСР, в тому числі, України. А пригадується вже тепер далекий 1914 рік. Страшний рік і решта не кращі, доки тривала Перша світова бойня. Болем відгукуються тяжкі спогади про табір за колючим дротом в австрійському містечку Гмінд.
Гмінд. Болісний спогад. Гмінд. Тисячі людей не відомо за що ув’язнені, люди різних національностей. Чоловік на фронті захищає інтереси цісаря, а вона далеко від дому з чотирма дітьми на руках в цьому проклятому таборі. За що і за яке, які гріхи, яка кара? Справедливість забула про своє існування. Одні страждання і біль. Кажуть, до табору приїжджали депутати австрійського парламенту. Українці були серед них. Кажуть, сам Василь Стефаник серед них. На жаль, вона його не побачила. А так хотілося. Не щастить їй на зустрічі із знаменитими письменниками. Скільки разів хотіла побачити великого Франка. Йшла його слідами на Верховинщині, ось-ось, зараз зустрінеться. А він вислизав, як риба, яку так любив ловити. Так і не побачились.
Спогади — єдиний, гідний спадок людини. Її глибока скриня, де вони, ці спогади лежать як стара одежа і вона піднімає її, перетряхує і схиляє голову перед пам’яттю, яка надає послужливий список подій її минулого життя.
…Де вона тільки не вчителювала. А це Рибне, Ворона, Заріччя, Уторопи, Довгопілля. (Пригадала, що і Василь Стефаник тут бував). А ще Антонівка, Білогірка, Братишів. О, ледь не забула, що в Довгопіллі жив її дядько Іван Попель, а в нього бував сам Іван Франко.
…Пригадує щасливий 1904 рік у Львові. Тут вона познайомилася із майбутнім чоловіком Августином, сином Антона Домбровського. Виявляється, що саме у Львові, саме в цьому ж 1904 році Василь Стефаник одружився із Ольгою Гаморак. А на весіллі були Іван Франко і Лесь Мартович.
Гарні, щемкі спогади, які надихають її тепер, коли вона вже на схилі свого віку. Не жила одним лише шкільним життям. Її допомагала жити поезія. Це була найкраща сторона їх буття. Коли писала, уявляла себе частиною великого літературного пласту України. Була на своєму скромному місце серед таких великих письменників як Іван Франко, Василь Стефаник, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Лесь Мартович, Володимир Винниченко, Архип Тесленко, Грінченко… Більшість з них невдовзі відійдуть і ця втрата для літератури дуже болісна і посутня. Але мала свою нішу і жила поетичним смислом і дарувала талант даний Богом людям. Особливо діткам, яких добре знала, розуміла їхню душу. В її віршах панував дух України («…Українка я маленька, українець батько й ненька…»). Гарно, цікаво, доступно, поетично, а, головне, добре зрозуміле дітям.
…Була з чоловіком у Буркуті. Гарне, мальовниче гуцульське село серед прекрасних гірських краєвидів. Шість років тому тут була сама Леся Українка. Вона постійно мандрує світом, Європою, власне, в пошуках здоров’я, через відсутність його в неї. Гірське повітря також корисне для неї. Тут, в Буркуті вона мала зустріч з Ольгою Кобилянською з якою дружила.
І вона також запізналася з Ольгою Кобилянською. В Буркуті бував Іван Франко. Святі місця літератури і тут в Буркуті, і в Криворівні. Верховинщина вабить сюди письменників. Михайло Коцюбинський вивіз звідси сюжет для своєї повісті «Тіні забутих предків». А Гнат Хоткевич знайшов тему для роману про Олексу Довбуша, створив гуцульський театр. Для неї цей край не є екзотичним, бо сама народилася і виросла серед зелених гір. Але від цього не менше любить його. Виливає любов свою до нього:
Попід гору стежечка,
Попід ліс,
Туди мої співанки
Вітер ніс…
Вітер часу.
Вітер часу відніс її роки, її літа у Вічність. Старість стирає якість спогадів, вони вже не ті, що навіть років десять тому. Все у минулому, все у неповерненні. Але все це було. Її шкільне життя, а, головне, літературне. Ім’я Марійки Підгірянки, як і Лесі Українки, її матері, яка стала Оленою Пчілкою належить історії української літератури. Така собі літературна трійця жінок-письменниць. Можна її ім’я віднести до своєрідної гуцульської трійці. Шекерик-Доників, Станіслав Вінценз і Марійка Підгірянка. Їх об’єднує місце локації — Гуцульщина.
…В грудні 1961 року відійшов у вічність Михайло Яцків, родом з Богородчанщини. Боже, як дивно. Досі жила людина, майже ровесник Василя Стефаника, сучасник Івана Франка, її сучасник. Дивна штука життя.
Що ж вона також прожила довге, трудне, але й цікаве життя. Через два роки по Яцківу, у 1963 році, на вісімдесят третьому році відійде у Вічність і вона, поетка на ім’я Марійка Підгірянка. Із гідним місцем у житті, а, головне, в літературі.
В. БАБІЙ,лауреат премії ім. Марійки Підгірянки, письменник, краєнавець, просвітянин
