І ОЖИВЕ ДОБРА СЛАВА, СЛАВА УКРАЇНИ

Непересічні історії змагань за право називатися україцями

20 березня 2017 року доля перегорнула останню сторінку життя Заслуженого працівника культури України Арсенича Петра Івановича. Історика, етнографа, археолога. музеєзнавця, колекціонера, культурно-освітнього і громадського діяча, члена Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Автора наукових праць і численних книг, неодноразового учасника конгресів, з’їздів та конференцій, лауреата ряду нагород і низки відзнак.

Літописець рідної землі

   “Хрущовська відлига” була тим коротким періодом коли щойно призначений старший науковий співробітник Івано-Франківського краєзнавчого музею Петро Арсенич започаткував дослідницьку працю в царині історії змагань українців за свою державну незалежність. Світ його зацікавлень став покликанням, а долі учасників історичних подій – його долею. Допитливий історик розкривав передумови, хід та наслідки нищення комуністично-більшовицьким режимом української нації. Досліджував, як тоталітарна держава ламала традиційне українське суспільство, як винищувала менталітет, який виховувався і культивувався сотнями років. Працював у архівах, збирав рідкісні книги, документи, фотографії і свідчення про трагедії, через які пройшли мільйони українських родин.

   Петро Іванович відкрив наш край викладачам Івано-Франківського педагогічного інституту Валентину і Раїсі Мороз, – доньці Василя і Євдокії з грецького роду Левтерових. Молоде подружжя познайомилося з поетесою Марією Влад з Косова, неперевершеним виконавцем коломийок Василем Івасюком з Білоберезки, самобутніми народними традиціями Нижнього Березова та неймовірними мандрівками в Космач. В обласному центрі утворилося небайдуже до національної культури товариство.  Інтелектуали обговорювали та ділилися з друзями працею Івана Кошелівця “Українська література в московському зашморгу”, машинописом памфлету “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби, переписаними від руки віршами Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка. Закохувались в українські фольклорні мотиви. Активна спільнота не побоялася кинути політичний виклик радянській імперії і стала живим втіленням громадянського спротиву. Згодом їх назвуть “шістдесятниками”. Bони закладали підвалини відновлення української державності у 1991 році.

Проти вітру

   Першого вересня 1965 року о сьомій ранку в кімнату інститутського гуртожитку на вулиці П. Дадугіна, 141, де мешкала родина Морозів, владно постукали. Непрохані гості представились співробітниками управління КДБ УРСР в Івано-Франківській області. Провели обшук, “вилучили літературу антирадянського змісту” й забрали Валентина Яковича. Першими, до кого прибігла вражена несподіваним лихом пані Раїса – була родина Арсеничів. Двадцятивосьмирічна мати з малим сином пройшли усі кола кадебістського пекла. Ходили на допити, носили передачі в тюрму. Довго ще приходили на побачення до вікна в’язниці, де в щілину “видніється чиєсь чоло чи біліє рука”.

   За втрату “політичної пильності” звільнено з роботи викладача педагогічного інституту Петра Івановича Арсенича. Частими викликами на “профілактичні” бесіди, стеженнями та залякуванням добивалися “чистосердечного каяття”. Відомому краєзнавцю забороняють друкуватися та видавати свої книги. Роботу над кандидатською дисертацією довелося згорнути. Близько двадцяти років чекісти в третьому поколінні переслідували історика та намагалась знищити його волю до опору.

   В Україні набирає все більших і більших обертів машина беззаконня. Першість у мовному питанні відкрито надається російській мові.  Не випадковим був підпал у Київській публічній бібліотеці АН УРСР, що призвів до цілковитого знищення українського відділу – 600 тисяч томів найцінніших рукописів, стародруків, рідкісних книг. Поширення, зберігання та читання забороненої літератури було кримінальним злочином. Новітні яничари-безбожники зруйнували понад 10 тисяч храмів, нерідко унікальних пам’яток світової історії та культури. У вервечці трагічних подій загинули Василь Симоненко, Алла Горська, Володимир Івасюк, Олекса Тихий. На знак протесту проти свавілля нащадків енкаведистів відмовилася від радянського громадянства Надія Світлична: “Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору”.

  Вміло дотримуючись правил конспірації пан Арсенич прибув до Умані відвідати одну з перших жертв більшовицьких репресій Надію Суровцеву. Доля жінки-легенди відзеркалювала всю героїку, велич і трагізм національно-визвольних змагаь ХХ століття. Незламна українка пережила майже 30 років соловецьких, норильських, колимських таборів. Була провідною зіркою для Бориса Антоненка-Давидовича, Івана та Надії Світличних, Михайлини Коцюбинської і Ярослава Дашкевича.

   Петро Іванович радів з того, що дожив до часу, коли про злочини комуністичного режиму можна було говорити. Радив наступально боротися з русифікацією країни. Користатися в дорозі до незалежності України єдино можливим провідником – своєю рідною мовою. – Чимало людей кажуть: “Я один. Що я можу зробити? – Не будьте одним. Будьте першим!” – статечно відповідав історик.

   Весняною грозою озвався у серці українського патріота Великодній день 15 квітня 1990 року. Петро Арсенич разом з побратимами підняв національний стяг на ратушній вежі Івано-Франківської міської ради.

   “Українська книга в контексті сьогодення“. Так називався форум книговидавців, літераторів і краєзнавців, що відбувався в ОУНБ ім. І. Франка. Доцент кафедри народознавства Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника Петро Арсенич, директор літературної агенції “Піраміда“ Василь Гутковський, редактор журналу “Воєнна історія“ Сергій Литвин за участі телерадіокомпанії “Бриз“ ВМС України шукали шляхи розвитку національного книговидання в умовах засилля російськомовної книжкової продукції.

   А в переддень 23-ї річниці Незалежності України здійснилася давня мрія знаного просвітянина: в Народному домі Івано-Франківського ОО ВУТ “Просвіта” відбулося відкриття Музею народної шани Тараса Шевченка. Направду, щастям повнилося серце Петра Івановича, коли проводив першу екскурсію виставковою залою. Знайомив гостей свята з історією поширення Шевченових творів у Галичині та презентував матеріали про вшанування пам’яті Кобзаря у нашому краї.

В місті над Прутом

   Зазвичай, пан Петро приїздив до Коломиї зі своєю незмінною “течкою”, – так він називав чорний портфель, в якому, здавалося, невтомний дослідник зберігає усі скарби світу.   Любив спілкуватися в стінах гімназії імені Михайла Грушевського. Знайомив учнів з історіями поколінь гімназистів у національно-визвольних змаганнях та вклад гімназійної молоді у відродження України. З глибокою шаною згадував випускників гімназії: начальника медичної служби Імператорського і Королівського військово-морського флоту Австро-Угорської імперії адмірала Ярослава Окуневського, поета Розстріляного відродження Василя Атаманюка, військового діяча Григорія Голинського, доньку професора гімназії Мирона Зарицького, –  Катерину – визначну постать ОУН та УПА.

   Поважний науковець був бажаним гостем Ювілейної асамблеї “Ім’я на скрижалях української історії” з нагоди 150-ї річниці від дня народження одного із засновників новітньої української медицини Євгена Озаркевича, що проходив у медичному коледжі імені Івана Франка. Виступав з доповідями, брав участь в обговоренні питань щодо ролі славетного вченого у формуванні національної самосвідомості українців. Ділився творчими здобутками та приваблював захоплюючими коломийками сільську громаду і гостей урочистостей з вшанування пам’яті доктора Марії Фішер-Слиж та її родини в Лісному Хлібичині.   Охоче відвідував приватний музей Революції гідності Геннадія Романюка, голови постійної комісії Коломийської міської ради з питань освіти, культури, туризму, інформаційної політики, засобів масової інформації та свободи слова. “Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є…”, стиха наспівував, переглядаючи експонати драматичних подій на головному Майдані України в Києві у 2014 році.

   Петра Арсенича добре знали, зустрічали привітно і навіть впізнавали в обличчя у дисидентському русі, середовищі родин повстанців, оселях колишніх в’язнів радянських концтаборів, котрі сповна відчули на собі “братні обійми” одвічного російського ворога.

   Етнограф з гумором приймав запрошення студентської молоді виконати авторські коломийки, взяти участь в принагідних фотосесіях чи висловити свою позицію з приводу тих чи інших подій. Допомагав знаходити свою стежину, що починається від любові до рідного краю.

   – “Завжди намагаюся пробудити почуття національної ідентичності. – Що таке національна ідентичість? Яке непросте запитання! Може це світлини моєї родини з далекого дитинства? Чи різнобарв’я вранішньої крапельки роси на пшеничному полі?. А може синь блакитного неба, що зустрічає мене на світанку? Я більше не можу шукати відповідь. Як можна знайти те, що завжди знаходиться з тобою?”.

   Пишався своїм племінником Іваном Малковичем за його самовіддане служіння на ниві вітчизняного книговидавництва та виховання гідних громадян на кращих взірцях усної народної творчості.

   Повсюдно знаний історик-музеєзнавець виявляв повагу до працівників Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Кобринського. Запалював колег своєю енергетикою і додавав наснаги в кропіткій науково-дослідницькій справі.

   Голова Коломийської міськрайонної організації “Союз українок” Марія Гнатюк, – з роду Миколи та Іванни Арсеничів переконана, що залишений у спадок безмежний духовний світ нашого краянина спонукає люд увесь до роботи у вихованні національної еліти, яка буде готовою боронити Україну в лиху годину і збагачувати рідну землю в мирний час.

Калина пам’яті    

   Упродовж тисячоліть дзвінкоголосі хвилі прадавньої Лючки несуть пам’ять про наших знаних і безіменних краян. Синів і доньок роду українського, які творили історію рідного краю і нашої України. Й з- поміж них Петра Арсенича: будівничого національної культури і духовності. Славного березуна, котрий невтомною жертовною працею збирав, оберігав та примножував скарби отчої землі.

        Березуни добрі люди,

       Шляхетні бояри.

       Вміють добре газдувати,

       Край свій шанувати

Вчуваються веселкові коломийки на гомінких вулицях давнього Івано-Франківська, якому більшу частину свого неспокійного життя присвятив Петро Іванович Арсенич.

   Щиросердечна подяка ветерану військової служби, учаснику Всеукраїнської акції “Донеччина зустрічає своїх захисників” Миколі Солоненку за підтримку науково-історичної бібліотечної серії “Літопис мого краю”.

      Наталія Бойчук-Мельник, магістр історії.