Дивовижі в Івано-Франківську

Дивовижі в Івано-Франківську не припиняються. Цілковите нерозуміння національних цінностей, настійно демонструє наша мерія. Три роки на складі МВК «маринували» величну бронзову скульптуру маестро світової слави Лео Мола, мистецькі витвори якого пишаються в декількох столицях Європи, Канади й Америки. Нарешті під тиском громадськості – скульптура встановлена. Але де? Знову в тому ж міському парку, де, за правилами, можуть стояти лише паркові скульптури, які мають виключно парковий характер.



Правда, є прецедент! Власне в парк совєтська влада ще в далеких 50-их запроторила Національного Пророка. Саме тому, що національний! Якщо нова, нібито, вкраїнська, влада новий пам’ятник ставить у той же парк, та ще в глухішому закутку, в такій собі ніші – сховку від очей наших, то можемо засумніватися, чи вона вкраїнська. Але вона, ця влада, стверджує, що навіть дуже вкраїнська! Бо хоче в центрі міста встановити величний, на її думку, пам’ятник. щоправда, спроектований тим же скульптором, який на догоду синагозі, за додаткову юдину плату, представив національного героя, який прийняв мученицьку смерть від окупантів з відкритими очима, запхавши його в мішок, ще й зав’язав для певності!

Громадськість роками вимагає знесення того, з дозволу сказати, пам’ятника, що ганьбить наших героїв! Але ж влада не виконує справедливої вимоги, хоч до виборів мер обіцяв це зробити. Та, власне, цьому ж «скульпторові» хоче доручити створення пам’ятника найвеличнішої постаті України – Тараса Шевченка. Нібито пан Довбенюк створив чудовий проект. А в ньому – маленька фігурка національного Генія – притулилася на краєчку великої дротяної кобзи, навпіл розбитої, а за нею – повалені бані церков... Усе тут недоречне… Найперше, не може скульптура Кобзаря бути додатком до чогось, навіть і такого символу, як кобза! По-друге, постать Шевченка зроблена до непристойності примітивно: і поза його і, зокрема, одяг – який нагадує совєтський спортивний костюм періоду молодості цього ж скульптора. Та ще й добре пом’ятого.

А вибір кобзи за фон – зовсім недоречний. Та ще й дротяної і розбитої! Адже Шевченко не був кобзарем, був поетом. Великим поетом світової слави. Кобзи не мав, на кобзі не грав. «Кобзарем» назвав першу збірку своїх поезій. Радянська влада вхопилася за цей образ, щоби применшити велич Шевченка. А ми маємо, як заповів нам Тарас: думати й гадати! Розважно ставитися до всього, що стосується Батька нації – Тараса!

Убогість творчої фантазії згаданого скульптора просто вражає. Не кажемо вже про «героя в мішку» на вул. Страчених та січового стрільця, якого цей же «скульптор» безжально запхав у вазу для квітів по саму шию, вклавши в простягнену руку шаблю з золотим лезом! Навіть гетьмани таких шабель не носили, бо ж лезо шаблі мусить бути сталеве! Але що авторові до того? Аби виглядало багатше!

Важко повірити, щоби в міській раді не знайшлося кілька осіб, які розуміються на мистецтві. Якщо ж немає, то можна ж порадитися зі знавцями. А далі прикрашати місто новими недолугими витворами автора скульптур, вартих знесення, неприпустимо! До таких висновків дійшли учасники обговорення проблеми на розширеному засіданні обласного Клубу української інтеліґенції ім. Б. Лепкого та ОО ВУТ «Просвіта».

Уляна СКАЛЬСЬКА,

президент Клубу української інтеліґенції ім. Б. Лепкого